Краєзнавство

2019 рік 

Наш степовик - Назар Діброва.

Наче з рідними дітками,

А не з сусідами,

Я із власними віршами

Тепло бесідую...

Назар Діброва

Днями святкував 84 роки наш земляк - степовик Володимир Федорович Назаренко.

У нашій бібліотеці є декільки книжок нашого земляка, тож ми провели літературний портрет "Наш степовив - Назар Діброва".

Наших слухачив ознайомили з  біографією нашого земляка  Володимир Федорович - степовика, автора прекрасних віршів і оповідань.

Цей у минулому журналіст із глибокого Таврійського краю все своє творче життя прихилив до слова художнього - пише оповідання, гуморески, а ще пише вірші. "Без каменю, без золота, без хитрої мови", і є у його поетичних добірках таке, що "лягає на серце, будить душу"... 

"Посиріли золотаві стерні,

Опалив отаву морозець..."

Так міг написати лише степовик, яким Назар Діброва залишається і далеко від рідного степу.

Небо над полем високе-високе,

Обрій у поля - далекий-далекий.

Кружля біля самого сонця сокіл,

Міряє поле статечний лелека.

І я - понад полем - мрійним розкриллям

Лечу у це дивне без меж роздолля - 

Назустріч лечу - і спекам, і зливам,

Що поспішають віддатися полю.

Край мій таврійський - широкий-широкий,

Там живуть люди красиві-красиві...

До них ластівкивертають щороку - 

Набратися щастя, щирості й співу...

("Поле")

Ангеліна Петренко прочитала нам вірш письменника:

Наче з рідними дітками,

А не з сусідами, 

Я із власними віршами

Тепло бесідую.

Наче з дітками-внуками

Раджуся-тішуся:

Говорю їм, їх слухаю,

А вони... пишуться.

Наче житечко - сіються,

Сходять рядочками...

Ростуть, правдою сильнії...

Ой, хоч би не наврочити.

("Наче з рідними дітками")

Найбільше багатство нашої землі, нашого краю - то самовіддані й працьовиті люди, які люблять свою землю, свій край, свою Батьківщину незрадливою вірною любов'ю. І виражають вони цю любов по різному - хто як уміє. Володимир Федорович свою любов виражає гарними віршами і оповіданнями, вкладаючи сомого себе у ці рядки, свою душу, свої почуття і відчуття.

Бажаємо Вам, наш любий степовик міцного здоровя, і надхнення на написання найкращих і світі творів.

2017 рік

Краєзнавчі читання 

"Героїчними стежками нашого краю"

До дня визволення села від німецько-нацистських окупантів у бібліотеці провели краєзнавчі читання.

Для читачів звучали уривки зі спогадів наших земляків-ветеранів, яких вже немає живих, про їх подвиги.

4.11.2017

Краєзнавчо-літературна мандрівка

"Літературними стежками Херсонщини"

За що люблю тебе, мій степе,

Ріку мілку та оболонь?

Чи не за те, що крихти неба

Поклав ти на шорстку долонь...

                                       Л.Куліш

Усе найкраще і єдине,
І радощі усі, й жалі...
Мій рідний краю, Україно!
Найкраще місце на землі!

                                                                                          Н.Красоткіна

А серце лине завжди до рідної хати, рідного порогу, рідного краю - Батьківщини.

Наша мандрівка привела нас до наших херсонських письменників. Сьогодні ми з нашими читачами читали твори наших земляків з Херсонщини.

"... Впала ніч на землю круком,

крикнув сич за Базавлуком,

прокотилася луна - 

і прогнулась далина..." 

(А.Кичинський "Початок баллади"

Наші читачі із задоволенням читали прекрасні вірші Анатолія Кичинського з книги "Срібна голка і нить золота", та вірші з книги "Вежі та вітрила".

"Як буду гостювати у селі,

Коли кіптява міст раптово скресне, - 

Бодай і на єдиному крилі,

А полечу провідати черешню..."

(В. Жураківський "Черешня")

"Свято свят.

Великдень Перемоги.

Слава Богу, слухаються ноги...

Він іде, живий серед живих,

крізь напливи звуків сурмових..."

(А.Кичинський "Він - іде")

За що люблю тебе, мій степе,

Ріку мілку та оболонь?

Чи не за те, що крихти неба

Поклав ти на шорстку долонь...

                                       Л.Куліш

Вежі та вітрила.... Два одвічні символи Херсонщини, благословенного краю, де степ переходить у Чорне і Азовське моря, моря - у неозорі степи, а минувшина - у майбутнє.

Треба берегти свій рідний край, як подих, як серце і шанувати людей, які знаходяться поряд з нами...

________________________________

Народні майстрині нашого села Першотравневе.

Вишиваю, вишиваю,

Хрест за хрестиком кладу.

Все на щастя, все на долю,

А ніяк не на біду...

Вишивання - це одне з найдавніших видів декоративно-прикладного мистецтва. Українська ж вишивка сягає своїм корінням у сиву давнину. З давніх літописів відомо, що слов'яни пишно декорували свій одяг вишитими узорами: сорочки, запаски, безрукавки...

Народні вишивки захоплюють нас. Протягом багатьох віків у кожного народу були свої майстри. Кожна майстриня передавала з покоління в покоління, від матері до дочки свої секрети техніки вишивання, орнаменти, кольори, узори... Тому за кольором, орнаментом, технікою вишивки завжди можна визначити місце її виготовлення. Народні майстри старанно зберігають свої традиції...

Цю розповідь ми присвячуємо нашій землячці, майстрині-вишивальниці Кошель Надії Іванівні.

Про Надію Іванівну можна розповідати дуже багато. В першу чергу вона гарна людина, гарна дружину, чудова мати, адже має 5 дітей - 3 дочки та 2 сина.

Народилася Надія у 1957 році. У матері була єдина дочка. Коли виповнилось 6 років помер батько, тому зростала зі своєю матір'ю, яка любила шити (була швея-самоучка). Але дочці більше подобалось вишивати, тому шити не навчилася. Зростала, працювала, вийшла заміж, народила дітей. У сімї її захоплення сприймали із задоволенням та ще й залюбки вчилися цій майстерності.

Надія Іванівна любить усе прекрасне і не тільки любить, а ще й із великим задоволенням творить прекрасне своїми руками, та ще й своїх дочок навчила. І не тільки дочок. Дуже гарно вишиває її син Євген. Перед вами серветки, які вишила ця чарівна жінка. Але це тільки малесенька часточка рукодільниці, яку вона принесла до нас у бібліотеці, щоб показати нашим користувачам.

Ось що розповідає про себе сама Надія Іванівна: "...Вишивати я вмію з самого дитинства. Я, мабуть, була у класі четвертому, коли мені вперше в руки потрапила голка з ниткою. Пам'ятаю, вчитель праці прийшов на урок і приніс нитки, голку, сказавши, що ми сьогодні поринемо у світ райдуги, і почав показувати, як треба вишивати "хрестиком". А нитки були такі ж гарні, різнокольорові, яскраві, що наші маленькі пальчики тяглися обережно до них. У класі нас було 16 чоловік. Спочатку у мене не виходило - то голку не так тримала, то нитки не такі (жили ми бідненько, на нитки не вистачало грошей, розпускали платки). Але потім моя  подруга почала показувати як правильно тримати голку, ділилася нитками. Потім моя тьотя Жанна показала мені дома, як вишивати без вузликів, і в мене почало виходити. З часом мої несміливі, трішки кривенькі, хроменькі хрестики почали перетворюватись у гарні і рівненькі. Не учулася, як таке дитяче захоплення перетворилось в улюблену справу і стиль життя. Роботи, які я вишиваю, завжди беруть на різні конкурси, виставки. У школі просять вишити різні картини. Рушників у мене дуже багато, різних серветок, наволочок на подушки. У мене є вишитий портрет Тараса Григоровича Шевченка, а один портрет мій син Євген подарував в училище культури, коли там навчався. Я маю підтримку з боку сім'ї. Адже хіба можна не підтримати таку красу, в яку я вкладаю свою душу. Іноді як побачать мене з голкою і нитками у руці, то навіть ходять тихенько навшпиньки, щоб не заважати мені. І спадок свій я маю кому передати, адже старших доньок раніше навчила і вони дуже люблять вишивати, особливо моя найстарша дочка Ірина. Із сином Євгеном раніше ми часто, особливо взимку удвох сиділи вишивали, у нього, навіть, вже краще за мене виходить, адже у мене вже зір не такий гострий як у нього, та й фантазія у нього обширніша аніж у мене. Та зараз Євген вже одружився і живе у іншому селі. Та є у мене ще молодша донька, яка змалку з цікавістю спостерігає за мною, які я кольори підбираю до того чи іншого малюнку, а це значить, що  зовсім скоро ми з нею удвох у довгі зимові вечори будемо сидіти і вишивати... ". 
Така цікава і змістовна у нас вийшла розмова з нашою майстринею. Та її роботи і у нас у бібліотеці є.

Таку невеличку серветку для виставки Тараса Григоровича вишила Надія Іванівна.

   А це панно "Герб України" нам у бібліотеку подарував син Надії Іванівни Євген.

Народне вишивання - живе мистецтво, створене протягом віків тисячами безіменних талановитих народних майстрів. Наше завдання - не розгубити його, а передати це живе іскристе диво наступним поколінням.



 

Мандруємо стежками рідного села.

Розтанула зоря досвітня,
Росою вкрилися поля.
Ласкава, щедра і привітна
лежить навкіл твоя земля...

М.Сингаївський


Де найчарівніший схід? Де найпрекрасніше небо та зорі? Де думки відпочивають, а серце йокає дуже-дуже?
Звичайно в ріднім краю, звичайно у рідній оселі, звичайно на рідній землі!
Сьогодні ми мандрували рідними стежками рідного села.

А допомагала нам у цьому книга нашого земляка Дерези П.П. "Іванівського краю історія жива". Кому як не йому, який по крупинці роками збирав матеріали про наші рідні краї, знати усю історію нашої "малої батьківщини".



Почали ми з найдавніших часів, часів, коли історія нашої "малої батьківщини" тільки починалась і потихеньку крок-за-кроком йшли до виникнення нашого села, будівництва перших вулиць, перших шкіл, перших бібліотек. Дізнались про людей нашого краю знайомих  і не знайомих.

 

Потім моя помічниця учениця 9 класу Конокотіна Каріна для користувачів провела короткий історичний екскурс "Гарячими вогняними дорогами війни", розповівши про незабутні важкі воєні роки, коли весь наш рідний край потерпав від загарбників. Згадували наших ветеранів, які ціною свого життя захищали життя своїх рідних...

березень, 2016 рік.

Ми вивчаємо історію свого села

У нашим маленьких Чомучок зявилося нове заняття. Вони вивчають історію нашого рідного села. Цікаво їм, коли було створене село Першотравневе, які пам'ятники є на території нашого села, де знаходиться центр  села, Першотравнева сільська рада.
От і вирішили відправитись на невеличку екскурсію по рідному селу.

Прийшли до нашої сільської ради.

Завітали до бухгалтера нашої сільської ради Фащевської Алли Іванівни.

Розповіли,чим займається наш бухгалтер, які у нього обов'язки.

Обов'язково завітали у кабінет секретаря сільської ради Литвиненко Олени Вячеславівни та її помічниці Горбик Олени Леонідівни.

 Зайшли до кабінету сільського голови Першотравневої сільської ради Кузьмінського Сергія Володимировича та землеупорядника нашого села Медведовського Генадія Дмитровича.

Діти дізналися, що сільский голова має дуже важливі справи. Він вирішує усі нагальні і серйозні преблеми нашого села, щоб воно процвітало і розвивалося.

 А потім познайомили ми наших Чомучок з одним із пам'ятників, які знаходиться на території нашого села - пам'ятник Івану Володимировичу Мічуріну. На честь цього селекціонера було названо наш колгосп - колгосп ім. Мічуріна.

Згадали про сад, який був найкращим у районі.

"Заглянь у вічі і побачиш, як я люблю свій рідний

 край..."

Чи добре ми знаємо свій край, чи уважні ми до традицій своєї "маленької батьківщини", її звичаїв, природи, людей рідного краю?

Саме про це ми дізнавались під час цікавої краєзнавчої вікторини "Як я люблю і знаю Вітчизну милую свою!", яку ми разом з користувачами провели у своїй бібліотеці. 

Рослини-символи рідного краю, природа рідного краю, "Адреса" рідного краю, чи знаєш своє минуле,народні свята, звичаї свого народу,відомі люди свого краю... Так багато запитань і які точні відповіді на них...

Читачі уважно і з цікавістю слухали запитання вікторини. Весело на них відповідали, шуткували, адже були питання і серйозні, і з гумором.

Де б ми не були, куди б не закинула нас доля - завжди нас буде манити наш рідний край з неосяжними полями, привітними людьми, рідною домівкою і найріднішими людьми - батьками. І чим більше ми про нього знаємо, тим миліший він нам, нашому серцю...

Назар Діброва (Назаренко Володимир Федорович)

"У полоні пам'яті".

Літературна година присвячена 80-річчю з дня народження.

У віночках поле. В золотих!

То так щедро розквітчався сонях.

Бджоли мед із сонечок отих

Висотують - і в вулик...Он як!

                              (Н.Діброва)

Сьогодні святкує своє 80-річчя наш земляк, письменник і поет Назар Діброва (Назаренко Володмир Федорович). Наша Першотравнева бібліотека провела літературну годину "У полоні памяті...", під час якої познайомилися з творчістю нашого земляка, читали вірші поета, зачитували уривки з його оповідань-спогадів про рідне село і односельців. (адже народився на Херсонщині у с.Борисівка, нині наше село Першотравневе). 

Автор збірок віршів "Волання", збірки оповідань "Сповідь", "Міжсезоння". До цих збірок увійшли кращі твори автора...

Народився наш земляк - степовик Назар Діброва на Херсонщині у селі Борисівка. Після семирічки - в город якнадальше від колгоспу. А вже там в "трудових резервах" - ФЗН, РУ, ЗУ - рости, мужніти і набувати професію. Потім - служба в армії. Після армії - село. Був колгоспником "широкого профілю" - ковалював, скотарював, завідував тваринницькою фермо, був бригадиром, заступником голови колгоспу...

Згодом змінив мозолетворчу діялбність у колгоспі на білокомірцеву в райцентрі. Після закінчення ЗСШ (заочної середньої школи), а згодом і Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка, учителював, був директором школи... Працював у районній газеті...

Радо людині - вона співає, тяжко, аж до гіркого болю теж співає, вважає Назар.

Часточки радості і гіркого болю, що випадало на долю нашого земляка вилилось у його творах.

Таким є наш земляк - письменник, людина, українець, наш степовик. "Без каменю, без золота, без хитрої мови", а просте є у його поетичному доробку таке, що лягає на серце, будить душу.

Рідного краю славетні імена:

Шиян Іван Дмитрович

                                                                             

                                                                                  Нам поїзди прогуркотіли,
                                                                                Минуле в далеч повезли.
                                                                               Як не багато ми хотіли,
                                                                               І як багато не змогли…

Степи… Степ… Поле… Коли чуєш ці слова, невільно стає перед очей безмежна широчінь – коливається від вітру срібляста ковила, сивий полин дурманить своїм духмяним ароматом, шепочуться золотоголові соняхи, які заполонили собою весь видимий простір. Куди не кинь оком – все кругом рідне серцю, все то рідна Херсонщина, наш рідний край.

Херсонщина – чудовий край, багатий неозорими та щедрими степами, мальовничими краєвидами, врожаїстими садами і виноградниками. Херсонщина – край неозорий, сонячний, щедрий.

Але найбільше багатство нашої землі, нашого краю – то самовіддані й працьовиті люди, котрі люблять Таврію незрадливою, вірною любов’ю. і виражають вони цю любов по різному – хто як вміє. Одні – відданою працею, в яку вкладають самих себе, свою душу, свої почуття і відчуття, інші – виражають віршами.

Сьогодні ми хочемо розповісти про нашого шанованого земляка, Героя Соціалістичної праці, нагородженого Золотою зіркою – Шияна Івана Дмитровича.

А почнемо ми ось з чого...

Шиян Дмитро Єгорович був одним з перших організаторів колгоспів. Маючи неабиякі організаторські здібності, він весь час був на керівних посадах. Працював бригадиром комплексної бригади, заступником голови колгоспу, а протягом двох років займав посаду голови колгоспу, 4 роки був головою сільської ради.

Шиян Ольга Василівна, будучи уродженкою міста Бердянська, в далекому 1930 році була направлена в числі 25-тисячників на село, щоб ліквідовувати безграмотність сільських жителів, організації культурного, медичного обслуговування в селі, створення шкіл, бібліотек, клубів в селі. 11 років вона очолювала Зорянську сільську раду, яка на той час була однією з кращих в районі.

Такими ж працьовитими вдалися і діти, яких в сім’ї було троє. Особливою старанністю відзначився старший син Іван. Народився Іван Дмитрович у 1934 році в селі Зоря. З малечку він дуже тягнувся до техніки і вже у 14 років працював причіплювачем у старших трактористів, а з 1950 року самостійно сів за кермо трактора.

В шістдесятих роках, коли в державі почали проводити кампанії по укрупненню колгоспів, широкому приміненні нових технологій, скороченню ручної праці в сільському господарстві, Іван Дмитрович разом зі своїм напарником-однофамільцем Олександром, вдосконалили причіпну техніку для швидкісного обробітку просяних культур. За це досягнення вони обоє були нагороджені «Орденом Трудового Червоного Прапора».

В кінці шістдесятих років в село прийшло місцеве зрошення, де вирощувались кормові культури. Правління колгоспу доручило очолити бригаду зрошенців досвідченому механізатору Шияну Івану Дмитровичу. І не помилились. Бо за два роки Іван Дмитрович домігся таких врожаїв кормового буряка та кукурудзи, яких в районі ще не бачили. Батьківщина високо оцінила працю механізатора, присвоївши йому звання Героя Соціалістичної Праці, з врученням Золотої Зірки. Він був один Герой на весь Іванівський район. Свою працю механізатора, керівника, наставника, він суміщав з громадською роботою. Протягом двох десятиріч був членом районного та обласного комітетів. Для багатьох механізаторів був він добрим другом і наставником. Маючи великий досвід в роботі Іван Дмитрович не соромився порадитися з старшими механізаторами.

Івану Дмитровичу не довилося в свій час здобути освіту, але він розумів, що без освіти не можна грамотно по-науковому працювати в рослинництві, застосовувати нові технології, і приклав максимум зусиль щоб його товариші по бригаді М.Григор’єв, Л.Шиян закінчили с/господарські інститути.

Іван Дмитрович дуже любив своє село, а тому щиро переймався його проблемами. Він хотів, щоб молодь залишалася в селі, бо на той час вже було побудовано великий тваринницький комплекс, що потребував багато роботящих рук.

Іван Дмитрович був однодумцем з головою колгоспу Григорієм Лук’яновичем щодо будівництва середньої школи. «Де буде школа, там будуть діти, там буде молодь» – так говорив Шиян і Лук’янов.

І виросла в селі двоповерхова красуня-школа. На її будівництві працювало все село. І за два неповних роки школа прийняла галасливу дітвору. Після школи був дитячий садок, торговий центр, кафе. Не все так гладко робилося, не вистачало коштів, матеріалів. Та Іван Дмитрович як депутат сіль, райради прикладав всі зусилля, обходив не один ряд кабінетів, щоб вибити все необхідне для будівництва.

Дуже поважав Іван Дмитрович стариків-фронтовиків. Він часто зустрічався з ними, міг по декілька годин вести з ними розмови про минулу війну про пережите, про їхнє бачення майбутнього.

Немає вже живого Івана Дмитровича, але пам'ять про нього залишилась. В селі одна з вулиць, де він жив, названа його ім'ям.

Багато зібрано матеріалів про життя Героя в сільському музеї, в місцевій школі. Односельчани пишаються своїм видатним земляком і свято бережуть пам'ять про нього…